Доброго дня усім! Мене звати Олена Лісовик.

Захворіла я після народження другої доньки. Їй було 3 місяці, як я почала втрачати свідомість і задихатись при ходьбі.

В лікарні сказали, що щось з серцем. Доброго мало, знаючи мою сім’ю, лікар сказала, що на операцію грошей у Вас нема, прогнози не добрі. Приписали пити Рібоксин та заспокійливі. Це було в 2000 році.

Зі своєю задишкою я навчилась жити, старалась швидко не ходити, різко не підніматись. Якщо забувала, то втрачала свідомість.

Через 5 років у мене сталась клінічна смерть. Зі «скорої» мене відправили в область, з області в Київ. У Києві в інституті Амосова поставили діагноз: легенева гіпертензія і відправили додому, сказали, що з цим потрібно жити і нічого зробити не можна.

Я уже точно не пам’ятаю коли, але стан мій почав значно погіршуватись. Важко було дихати вночі, при кожному русі я задихалась. І знов почалось все спочатку… відправили в область, потім в Київ і на цей раз я же просила, тільки не відправляйте додому, скажіть, що зі мною. Мені зробили зондування серця. Виявили 100 відсоткову легеневу гіпертензію. Направили до лікаря Ячника і вже від нього я дізналась, що це за хвороба і які ліки потрібно пити. Після прийому сечогіннихх та Силденвфілу, я ніби на світ народилась.

Майже в один час у мої доньки теж почав погіршуватись стан. Вона на інсуліні з першого класу. Але потім нам сказали придбати інсулінову помпу, а на її обслуговування потрібно 2000 грн., а тут ще я з такими дорогими ліками…
І ось так, кожен місяць ми стоїмо перед вибором, кому купувати ліки – донці чи мені.

Чоловік поїхати далеко на роботу не міг, бо потрібно по було й по хазяйству поратись і мені допомагати. А тут його ще мобілізували.

І зовсім ми залишились без годувальника і без коштів на існування.