Щорічно близько 500 українців потребують трансплантації серця, легень або органокомплексу серце-легені. Але, нажаль, в Украіні подібні втручання просто не проводяться. Чи правда, що проблема лише в законодавстві? Адже більшість кардіохірургів каже, що технічно трансплантація не є складною. Так, в квітні 2016 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про трансплантацію органів та тканин”, згідно із яким донорами можуть стати лише ті громадяни, які при житті побажали віддати свої органи для трансплантаціі після ії смерті. Якщо ж людина не написала подібну заяву, то її тіло після смерті у розпорядженні родичів. Так звана “презумпція незгоди”, яка до речі успішно працює в таких країнах як Німеччина.

У чому ж проблема? Чому Закон, що успішно працює у Німеччині не може працювати в Україні?Першою перепоною є наша ментальність та неосвіченість. Справа в тім, що добровільно погодяться стати потенційним донором при житті менше 10% українців, і усе через міфи про «чорну трансплантологію». Хоча, серед тих, хто вірить у міфи, жоден не знає скільки живе серце за межами організму і, що пересадка серця в підвалі або продаж його багатіям за кордон просто технічно не можливі.

А, що ж із тими хто погоджується? А вони просто не знають куди та кому потрібно написати подібну заяву на згоду, так як трансплантологіі в Україні не існує, та немає органу, який керував би процесом. Так само немає і реєстру потенційних донорів та загальнодоступної бази даних, що реєструє смерть мозку та лікувального закладу, що керував би процесом. Єдиним виходом, на даний час, є трансплантація за кордоном, за власний кошт або за кошт держави, згідно із Програмою оплати надання медичних послуг за кордоном.

А тепер про структуру, що скеровує хворих на трансплантацію за кордон. Дійсно, офіційно в Україні є реєстр хворих, що потребують трансплантації серця та легень. Усі хворі, що подали документи на фінансування трансплантації за кордоном, офіційно вносяться до реєстру та стають у довжелезну чергу. Сама по собі черга нагадує чергу «за ковбасою» як у часи СРСР. Ніхто не оцінює стан хворого, та коли насправді він потребує трансплантації. Таким чином стабільні хворі їдуть за кордон, де їм призначають лікування та кажуть, що вони ще не є кандидатами на пересадку органів. Такі хворі повертаються в Україну та стають знову у самий кінець черги. А, вкрай важкі хворі сотнями помирають у черзі, бо трансплантація оплачена лише стабільному пацієнту, що стоіть у черзі перед ним. І так відбувається уже не один рік.

А що ж із хворими, яким уже пересадили орган закордоном? До кого ім звернутись? Адже смертність у перший рік після трансплантації навіть у розвинених країнах складає від 5 до 15%. Хто і де буде контролювати іммуносупрессію, малігнізацію, посттрансплантаційну ангіопатію? Офіційно, такого закладу у нас теж немає. Так хворий, що нещодавно переніс трансплантацію, змушений оббивати пороги багатьох лікувальних закладів та міністерства і терпіти ряд принижень, щоб знов отримати кваліфіковану допомогу та вижити. А чому принижень? – тому що більшість лікарів просто не знає, що робити із таким пацієнтом, і навіть не знає куди крім закордону його можна скерувати. Так як такого закладу в Україні просто немає, як немає і трансплантаціі.